Через сорок два дні після того, як свекрухи не ст ало, в квартиру Світлани заявилася сусідка з першого поверху. У під’їзді жінка ця мала славу важ кою в спілк уванні. Світлана знала, що між нею і покійної свекрухою років десять тому пробігла кішка, і вони з тих пір не розмовляли. Але сьогодні сусідка вела себе підкреслено ввічливо, навіть посміхалася, хоч це їй і давалося важ ко. — Привіт, Светик, — заспівала вона солов’єм прямо від дверей. — Ввійти можна? — Звичайно, заходьте, — кивнула Світлана. — Треба було вам два дні тому прийти на обід. Ми сорок днів відзначали, свекруху поминали. — Ой, не змогла я. Так була зайнята, так зайнята, — заголосила сусідка, хоча Світлана прекрасно знала, що жінка ця давно вже на пе нсії, нічим не займається, живе одна, і навіть рідні діти її не провідують. Відштовхнула вона дітей своїми вічними докорами. — А так би я прийшла.
Ось — Сусідка зробила паузу, намагаючись збагнути, як би плавно перейти до справи. — Ви щось запитати хотіли? — до помогла їй Світлана. — Правильно, запитати, — зраділа сусідка. — Ми тут якось, давно вже, з твоєї свекрухою, царство їй небесне, розмовляли на одну тему і вона знову замовкла, бо її мову ніяк не міг сказати, те, що їй дуже хотілося. Але сусідка все-таки знайшла сили. — Їй тоді вже вісімдесят було. Я її питаю — а скажи мені, люб’язна Марія Петрівна, як ти примудрилися до таких років дожити, і жодного разу не дати слабо? — Чому ні разу? — здивувалася Світлана. — Бо ліла вона … — Так ми знаємо, як вона хво ріла, — невдоволення тим, що її посміли перебити, так і полізло з сусідки. — Хіба це хво ріла? Чхне, температура трохи підніметься, і все. Я це точно знаю. Я на першому поверсі живу. — Угу, — миролюбно кивнула Світлана, не бажаючи підтримувати розмову на цю тему.
— Так ось … — Сусідка, здається, зміцніла духом. — Я у неї прямо і запитала, ніби жартома, може у тебе є якийсь особливий рецепт? Скажи мені цей рецепт. — Цікаво … — посміхнулася Світлана. — Цікаво їй … — хмикнула сусідка. — Звичайно, буде тут цікаво. Жити довго всім хочеться. Знаєш, що мені твоя свекруха сказала? — Гадки не маю. — Все ти знаєш, дівчинка, все ти знаєш … — недобре подивилася на Світлану сусідка. — Мені твоя свекруха сказала так: «Ось як не стане мене, ти до моєї Світланки звернися, вона тобі цей рецепт і покаже. Він у мене записаний. А зараз я тобі нічого говорити не буду. Пошкодувала вона для сусідки, значить, свій рецепт. Але я дочекалася. — Зачекайте! — Світлана здивувалася. — Вона що, прямо так про мене і сказала?
Що я вам щось винна передати? — Прямо так, — похмуро кивнула сусідка. — Так що ти не хитруй, Світлана. Мені теж хочеться до ста років дожити. Давай цей рецепт сюди. Твоя свекруха обіцяла. — Вибачте, але я не знаю, що мені вам дати? — Світлана не розуміла, жартує сусідка, чи ні. — Рецепт безсм ертя давай. Раз твоя свекруха сказала, значить, він у неї десь записаний. Тому вона і дожила до дев’яноста восьми років. Ну! — Що НУ? — Я рецепт чекаю, — строго сказала сусідка, і так подивилася на Світлану, що тієї стало недо бре. — Не знаю я ніяких рецептів. І вона мені нічого такого про вас не говорила. — А ти пошукай, — сусідка вперлася руки в боки. — Пошукай-пошукай. Може, в її паперах є якісь позначки, чим харчуватися, що пи ла. Ти подумай сама, вона в дев’яносто років виглядала молодше мене.
А мені всього сімдесят п’ять. — Ви, начебто, непо гано виглядаєте, — винувато сказала Світлана. — На свої роки. — Не пo гано?! — скипіла сусідка. — Так я ночами заснути не можу, і тиск у мене скаче. — А вона мені «непогано». Давай, кажу, шукай цей секретний рецепт. Адже вона веліла тобі. Ти чому її заповіти не виконувати ?! — Послухайте! — Світла не витримала і теж підвищила голос. — Вам не здається, що моя свекруха сказала це в жарт? Скільки я пам’ятаю, вона ніколи нічого такого спеціального не їла, не пила, і у нас нічого особливого не просила. Просто, вона добра до всіх була, і все. Тому і прожила стільки. — Ах, ти, безсовісна! — Сусідка почервоніла від зл ості.- Вона мене ще й недоброї обзиває. Ану, швидко шукай, то, що ти мені передати повинна! — Послухайте … — Світлана теж перейшла на kрик.
— Ви що тут влаштовуєте? Прийшли в чужий будинок і права качаєте? Ідіть звідси … — Світлана зробила крок вперед. — Нічого я вам не дам. А будете хул іганити, я подзвоню куди слід. — Ах, ось яка ти … — здивувалася сусідка. — Я ж теж можу зателефонувати … — жінка затрясла пальцем перед носом Світлани. — Я теж можу … Ну, добре, Бог тебе за це покарає … згадає ще наша розмова … — Ідіть-і дитя … — Світлана вже її не бо ялася. — Вам лаятися шкідливо … У вас тиск, безсоння … Ідіть … Сусідка, нарешті, пішла. Світлана півгодини ще не могла прийти в себе. А коли заспокоїлася, дістала альбом з фотографіями і стала розглядати ті знімки, де була відображена її улюблена свекруха. І тільки зараз вона звернула уваги, що майже всі фотографії зі зворотної сторони були підписані рукою Марії Петрівни. На всіх фотографіях була написана приблизно одна і та ж фраза: «Ваша любов, дітки мої, мене береже. Ви — мої ангели земні … »