Нещодавно я їхав поїздом, поїздка тривала всю ніч. Я зрозумів, що їздити поїздом я більше не буду. Після трьох годин їзди, я відчув, яка ж ця полиця незручна та ще й вузька. Ковдра постійно скочується на підлогу, де всі ходять. Цей бри дkий звук склянок, які стоять на столику. Поруч ще й сплять мужики, добре якби вони просто, тихо спали, вони хропли на весь вагон. Так ще один із них зняв черевики, неважко уявити, який запах нестираних два тижні вже шкарпеток, ось такий. Ну і як тут заснути? Ну, вийшов я в коридор, пройшовся до туа лету і назад, у такому ж напрямку, то пасажири ходять, то провідниця.
Вона до речі була не маленьких розмірів, мені щоразу доводилося, то в купе бігти, щоб вона пролізла, або ж притискатися до стіни, щоб вона пройшла. Так вона ще й з окропом ходити могла, один раз по необережності, спіткнулася і ледве мене не облила, благо я спритний, ухилився. Вона потім до моєї станції виба чалася. І просила мене не виходити із купе. Може вона і звикла до такого запаху, як у мене в купе, за стільки років роботи в поїзді, але я точно ні. Ну сходив я пару разів у ту алет, ну скільки було можна.
Зрештою, рішення чистити зуби було найнеправильніше в моєму житті. Потяг зупинявся на черговій станції, і я з необережності своєї стуkнувся чолом об дзеркало. Зл ий вийшов, з червоною плямою на лобі, пішов у бік купе. Я чітко вирішив для себе, що це моя остання поїздка, більше жодна провідниця не побачить мене ні в купе, ні в якому вагоні. Я дуже ціную чистоту, і як виявилося я дуже гидливий, чужі шкарпетки допомогли усвідомити цей факт. Уявляю, що у плацкарті коїться. Тепер або вдома сидітиму, або на машині, або літаку. Поїзд точно не для мене.