— Тещенько! Знову на тиждень до нас? — Запитав Сергій, відчинивши двері і впускаючи гостю. — Не вгадав, Серьоженька. Лише на пару годин. На мене вдома чекають, — відповіла Марина Петрівна. — Хто чекає? — Стрепенулась дочка Галя. Марина Петрівна сіла на стілець, зітхнула глибоко, ніби збираючись духом і сказала: — Я виходжу заміж. Сергій посміхнувся, а його дружина скривилася: — Чому заміж? Навіщо тобі заміж? — Запитала вона. — Мені що, не можна виходити заміж? Я самотня жінка. Маю право. — Але ж у тебе є ми, — заперечила дочка.
– У вас своя родина. А в мене буде своє. Ми будемо жити у моїй квартирі. — Чому це у твоїй? Чому не в його? – Тому що свою квартиру він залишив дітям. Ми вирішили, що він житиме у мене. — Тобто свою квартиру він подарував своїм дітям, а сам націлився на твою квартиру?! Може, ти його ще й через РАГС пропишеш? — Обов’язково. І розпишемося, і пропишу! — Мамо, ти про нас зовсім не дбаєш? Адже якщо з тобою щось трапитись, квартира залишиться йому! — І що? — Як що? Ти нас позбавляєш законної спадщини! — Який спадок? Про що ти каже?! Опам’ятайся! Твоя мати жива та здорова!
— Спробував вгамувати дружину чоловік. — Я не бажаю, щоб моя квартира дісталася сторонньому! — Він не сторонній! Дуже навіть рідний! – тремтячим голосом сказала Марина Петрівна. — Ти як дитина! — сердилась дочка на матір. — А якщо він тебе обду рить? — Сергію, ти теж вважаєш, що я неправа? — Ви повністю у своєму праві. Вчиняйте так, як вважаєте правильним… Коли мама пішла, Галина впала на диван і заnлакала. І вперше, за сім років сімейного життя, Сергій не підійшов до дружини, щоб втішити…