Я не з тих людей, які виносять проблеми своєї сім’ї на людське засудження, але ніколи не думала, що потраплю колись в таку ситуацію. Я дуже засмучена і не зрозумію — зараз молодь пішла така занадто хитра і «розумна», або тільки нам такий зять дістався? Ми — хороша, благополучна сім’я. У нас є єдина дочка. І, звичайно, ми все життя жили і намагалися лише для неї. І на майбутнє — вона наша надія і опора — я так думала до недавнього часу. Нещодавно наша дочка вийшла заміж. Зять — з простої сім’ї, в якій немає особливих статків: у нього є мама і сестра. Звичайно, що ми влаштували для єдиної дочки дуже пишне весілля, майже за свій рахунок — вона так хотіла. І, звичайно, велика частина витрат на весілля лягла на нас.
Але ми були і не проти, адже і велика частина гостей була з нашого боку; і, якщо чесно, ми відразу знали, що у зятя таких грошей немає, мама сама не могла подужати такі витрати, тому ми спокійно все сприйняли це, без жодних докорів. На весілля ми подарували доньці квартиру. Квартира в хорошому будинку і районі, просто, не в дуже хорошому стані: там жили квартиранти, до того, як ми її придбали. Але ремонт зі своїм чоловіком ми вже робити не стали. І ось, весілля відгуляли — молоді пішли жити в квартиру, своє окреме житло. Я розраховувала, що на подаровану їм на весілля суму вони відразу почнуть робити ремонт в квартирі, а вони відразу купили зятеві машину. Ні, я не проти, адже розумію, що машина — річ потрібна, а тим більше молоді. Але як раз його родичі і на весіллі подарували копійки — і в сам захід не надто вклалися.
Ми, розраховуючи на ремонт, не стали брати з дітей гроші за весілля. А тепер виходить, що, як ніби, ми купили йому машину своєму зятю? А воно нам треба? А недавно я прийшла до доньки в гості і почала нарікати, що в квартирі потрібен ремонт, і що куди вони думають дітей народжувати в такі обдерті стіни. Так уявляєте, що заявив мені зять? — Я тут не господар, і нічого робити не збираюся. Ось перепишіть на мене половину квартири, тоді і про ремонт можна подумати. Що? Переписати половину? Мене ці слова засмутили і розлютили одночасно. Я навіть не знала, що сказати, а якщо вони надумають розійтися, щось у них не складеться, то зять претендуватиме на половину житла, а у нього такий характер, що відмовлятися від чогось він не буде.
Але найприкріше, що дочка стояла і мовчала. Як так? Ми, значить, за її майбутнє дбаємо, а вона — мовчить? З зятем я зараз не розмовляю. З донькою, теж, поки немає бажання спілкуватися. Всі мої ілюзії і надії на наше з чоловіком хороше майбутнє тануть як дим. Ось я тепер і хочу вас запитати: «А чи варто взагалі допомагати дорослим дітям? Може бути, нехай вони самі собі на весілля і квартири заробляють? Тільки тоді вони всі будуть цінувати і залишатися людяними, адже знатимуть, що все в житті дістається важкою працею «.