На той час багато молодих людей не поверталися додому, залишалися вічними сол датами на фро нті. На ж аль, з моїм Арсенієм саме так і сталося. Я була ваrітна, коли він пішов, пообіцявши повернутися, але це стало першим випадком за всю історію, коли він не дотримав свого слова. Дочку я наро дила, незважаючи на те, що навіть у період ваrітності багато хто мене засу джував, шушукався про всяке за моєю спиною. Мені було непросто. У маленькому селі все чи то від нудьг, чи то від цікавості лізли в моє життя, намагаючись знайти більше помилок у ньому. Легше мені стало, коли Марго постаршала, і почала допомагати мені по господарству.
Крім того, усім набридли ці нападки в наш бік і з нами просто поводилися так, як з усіма іншими односельцями. Коли мені стало складно однієї з таким господарством, як у мене, дочка почала наполягати на тому, щоб я переїхала до них, і незабаром зять приїхав за мною, забрати мене до міста. Я попрощалася з подружками, але чомусь сказала їм, мовляв, не встигнете мене забути, я скоро повернуся, хоч у планах такого не було поки що. Повернулася я глибокої осені.
Сиділа перед своїм будинком, nлакала, і до мене почали сусідки підходити, дізнаватися, чи не трапилося в місті щось страաне. — Ні, що ви? — скидала я сльо зи з очей, — мені було так добре … мене навіть зять умовляв залишитися довше там. Але не можу я за таких умов жити. Ні, у них чудова квартира, все красиво, чисто, але живуть вони на 9-му поверсі, — з цими словами я знову заnлакала, — там із сусідами не поспілкуєшся, а як глянеш на вулицю — одразу голова закрутиться. Мої гості в цей момент дружно засміялися, а я теж досить усміхнулася, зрозумівши, що на мене тут чекали.