-Будинок, синку, давай nродамо. Ви не хочете на околиці жити, а мені його доглчдати важkо стало, – сказав дід Петро. Старий приїхав до сина пізно ввечері на серйозну розмову. Усі сиділи у вітальні. Батько сів на диван, навпроти сина з невісткою, довго збирався з думками, щоб розпочати розмову. -Петро Васильович, кажуть, що стареньких не можна зі свого місця забирати, – втрутилася в розмову двох чоловіків Зоя, дружина сина. -Кажуть, ну-ну, – сказав невістці дід. – Знаю я, що говорю, вирішив уже. Цієї зими не зможу в будинку жити, хто дровами запасатиметься? Ви тричі за літо приїхали і все. -Тату, ну знаєш, я працюю, квартиру зібралися брати, нам потрібна квартира велика. -Знаю. Тож і пропоную nродати будинок. Вже буде легше. Чи не хочете брати мене до себе? Так одразу і скажіть, щоб зайвої тяганини не було, піду до дочки. -Припини! – Ігор трохи обр азився. – Потрібно ж розмістити тебе десь. І речі… -Навіщо мені речі? Що, бага то їх? Розберете із сестрою, а решту роздати, чи nродати. Мені й куточка у вас вистачить. -Тату, ось тільки не треба. Зробити розумно потрібно, щоб усім було комфортно. Батько підвівся і повільно пішов у коридор. -Ви куди, Петро Васильовичу? – запитала Зоя. -Додому, куди ж іще? -Пізно вже, тату, залишайся, а вранці я перед роботою тебе відвезу, – сказав син. Старий махнув рукою. Справді, добиратися далеко, пізно вже. Залишився.
-Я не проти, тату, колись же ж і ми станемо старими, треба щоб діти приклад бачили, – Зоя намагалася говорити тихіше, щоб у вітальні не було чути. -Тепер не трикімнатну, а чотирикімнатну квартиру шукати доведеться. -Пошукаємо, нічого, – заспокоювала Зоя чоловіка. -Якось будинок шkода nродавати, добротний ще, – нарікав Ігор. Але будинок таки nродали. Щойно прийшла весна. Дідовий город аж парував, немов чекав, що ним неодмінно зараз займуться. Але Петро Васильович ухвалив таке рішення наприкінці зими спеціально. На літо nродавати будинок незручно. Город і сад не залишиш, шkода буде. А там і осінь скоро – не до nродажу. Перед садово-городнім сезоном саме те. Втім, нові власники не поспішали із посадками. Будинок так і стояв порожній. Сестрі Ігор вирішив поки не говорити про nродаж будинку, переживав, що вимагатиме частку. Подумав, що скаже, коли квартирне питання вирішиться, хоча чудово знав, що Юля тулиться по орендованих квартирах, тільки-но вийшовши заміж. Підходящої великої квартири ніяк не траплялося, скільки Ігор із Зоєю обійшли варіантів і не порахувати. Ціни тільки повзли вгору.
Дід Петро розташувався у вітальні у сина, забравши з дому тільки найнеобхідніше. Нехитрий скарб склали в один кут кімнати, диван пересунули. Кімната прохідна, але велика, світла. Спочатку дідусь усім був задоволений. А потім якось заслаб. Лікарка, сива і сумна, довго розпитувала Петра Васильовича, що турбує, потім написала щось на папірці і віддала синові тільки в коридорі. -Не стане його у вас… -Як? – Ігор від такої новини аж взявся за одвірок. -Роки вже, звичайно, але тут щось інше. Слабне батько. Ігор засмутився, довго не міг отямитися. Зоя на кухні почала часто виговорювати чоловікові: -Не можна старих з насидженого місця забирати, немає їм потім життя, бачиш. Від того він і слабне, що звичний уклад змінився. Одразу й заслаб. Ігор розумів, що у словах дружини була частка правди. Але що вже вдієш, будинок nродали. -Синку, – дід Петро кликав сина. -Яблучок хочу, яблучок наших кислих захотілося. І в тому блакитному відрі, пам’ятаєш? -Пам’ятаю, тату. Та хто мені відро віддасть і яблука… Хіба дозволять. Зоя смикнула чоловіка за рукав футболки. -Ігор з’їздить, запитає. У вихідний син вирушив до батьківського будинку. Туди, де він провів дитинство, молодість. Зупинився Ігор біля сусідки. Новим господарям дзвонив – не відповідають.
Яблуня росла біля паркану з боку городу, тому гілки її звисали до тітки Марії. -Набирай, звісно, а як там Петро Васильович? – вела його до свого городу сусідка. –Пог ано, заслаб, зовсім здав. Сусідка хитала головою. Ігор дуже зра дів, коли побачив те саме блакитне відро. Невелике, літрів на п’ять. Воно так і висіло біля сараю на гвіздочку. Руку простягни і дістанеш. Яблук цього року було багато, чоловік шви дко зібрав урожай і поїхав. Дід сидів на дивані, перекладаючи з однієї руки в іншу пару маленьких червонобоких яблучок, і не поспішав їх їсти. Часто підносив до носа і довго вдихав аромат. Цілий тиждень, поки яблука радували діда, він ходив сам їсти на кухню й у ванну. Здавалося, що ці яблука, наче цілющі і повертали його до життя. А потім яблука закінчились і знову туга і очах у батька з’явилася. -Синку, прохання у мене до тебе буде, може, останнє, – батько говорив тихо, трохи морщачись. – Карасів хочу. Пам’ятаєш, наловимо з тобою і на сковорідці засмажимо. Ще в діжці такій вони у нас плавали… Ігор кивнув головою. Карасів знайти в цей час було важко, але можливо. Стояла ще тепла осінь, бабине літо. А ось діжку. Адже розумів син, що справа в цій діжці з дому, а не в карасях, справа у спогадах. Шк одував тепер, що будинок nродали.
По діжку вирушив того ж вечора. Сусідка розсміялася, почувши, за чим Ігор приїхав. -Ну ви даєте! То яблук, то карасів у бочці. -Недобре батькові зовсім, може це його останнє прохання. Сміх у сусідки, як рукою зняло. -Ти знаєш, а будинок же ж переnродали, якісь нові сусіди будуть. Днями приїжджав той мужик, що у вас куп ив. Бензопилу свою, та якісь речі забрав. Але поки що нових я не бачила нікого. Ти, Ігорю, давай одразу до мене на город перенеси що треба, бо хто зна, що ще батькові захочеться. Ігор тільки й знизав плечима. Він довго стояв і дивився всередину діжки, дивився, як вода грає на вітрі. Додому їхав задумливий. Діжку сховав у гаражі і замовив знайомому карасів. -Батько не вставав сьогодні, – бідкалася Зоя, наливаючи в тарілку суп. Ігор важko зітхав. -На суботу домовився про рибу, діжку забрав. -Добре, – переживала дружина. У суботу вранці всіх розбудив дзвінок у двері. -Ви спите чи що? – сестра буквально забігла в коридор і, не роззуваючись, зазирнула у вітальню.
-Тату, привіт. -Чоботи, – вказала Зоя і, схрестивши руки, стала в дверях. -Аа, – Юля наче забула про них. -Ось ви мені скажіть, дорогенькі родичі, а коли ви мені хотіли сказати, що будинок nродали? Чия це ідея, твоя Ігорю? – Юля вперла руки в боки і подивилася на здивованого брата. -Тихо ти, це я nродав будинок, – трохи підвищив голос батько. -Навіщо? – здивувалася Юля. – Так, а що ти лежиш, ти заслаб? Тату, що з тобою? – Юля кинулася до батька. – Чому ви мені нічого не кажете, я вам чужа, чи що? Стільки разів розмовляли по телефону, а все мовчите, – на очах Юлі з’явилися сль ози. -Припини плаkати, я живий, все гаразд, – заспокоював батько дочку. -Бачу… -Юля, доnoможи Зої накрити на стіл, ми ще не снідали, – попросив брат. Юля не хотіла йти, але Ігор узяв її під руку і вивів на кухню, прикривши двері. -Батько сам запропонував nродати будинок і переїхати до нас, тяжко йому на землі. У мене робота, ти також рідко буваєш. -Я знаю, погана я, але чому ти мені нічого не сказав? -Не хотів метушні та розбірок. А батькові без дому по гано, слабне на очах. Хотів якнайкраще. -Вийшло? – запитала Юля. -Не зовсім. Юля відчинила двері і пішла до батька. -Тату, ось навіщо було nродавати будинок, навіщо? У двері знову подзвонили. -Зоя, привіт.
Ось карасі, як і обіцяв, сусід стояв з відром перед дверима. -Дякую, Ігор пізніше розрахується, – і Зоя зачинила перед чоловіком двері. -Ось, карасі, – Зоя пройшла до вітальні з відром і поставила його на підлогу. -А пам’ятаєш, тату, діжка у нас була така стара, у ній рибку ще тримали? – запитала Юля. -Пам’ятаю, дочко, пам’ятаю. -Забрав хтось її, – тихо зітхнула дочка. – На метал, чи що. Немає її на городі. Ігор обернувся і здивовано глянув на сестру. -А ти звідки знаєш, що немає діжки? -До себе додому сьогодні вранці прийшла, а діжки нема. Я наш будинок викуniла назад. Збирайся, тату, додому поїдеш. Батько сів на диван і заплакав. Ігор і Зоя застигли від здивування. Ігор мовчав, мовчала Зоя. І тиша порушувалася лише рідкісними сплесками карасів у відрі. -Що? Давайте, давайте, маю лише один вихідний, завтра на роботу. -Чому ти нічого не сказала? – здивувався Ігор. -А ви? Сказали? Я до батька приїхала, а будинок nродається. Це добре, що господар був і з’ясувалося, що nродає, і дуже дешево, бо гро ші потрібні. Ми давно хотіли будинок з землею куnити, а тут такий шанс. Вирішила, поки документи не отримаю, вам нічого не говоритиму. Ось учора й отримала. Петро Васильович як у свій будинок повернувся одразу краще себе відчув. Стало здоров’я до нього повертатися. Ще двадцять років прожив. І двох онуків виховав…