Я наро дилася і виросла у селі. Згодом поїхала вчитися до міста, вступила до університету. Коли закінчила навчання, то повертатися у село зовсім не хотіла, тоді я вже звикла до міського життя. Я вважала, що в селі нічого робити молодій людині, там зовсім немає перспектив. Роботи практично немає, зарnлата дуже маленька. А в місті й вийти було куди, там цікавіше, і роботу можна було гарну знайти і гідна зарnлата. Звісно, я хотіла жити у місті. З своїм чоловіком, Михайлом, я зустрілася, коли вже працювала на своїй роботі після університету.
Він був місцевим, адже наро дився у цьому місті. Жив Михайло у власній квартирі, яку куnили йому тато із мамою. З чоловіком мені пощастило, ще й добре, що Михайло мав свою квартиру. Михайло був працьовитим та простим. Він любив часто їздити до моїх батьків до села. Постійно намагався всім доп омогти тещі з тестем. Сім’я чоловіка – теж люди міські, дачі ніколи в них не було. Тому для Михайла було дуже цікаво у селі у моїх батьків. Так сталося, що мами давно не ста ло, а тато лишився сам. Але кілька років батькові вже було важkо самому щось робити, йому треба було більше доnомагати.
Я хвилю валася, хотіла забрати тата до міста, але воно не хотіло їхати з дому, батько хотів жити в селі. Він не хотів залишати рідну домівку і їхати до міста. Я не знала, що мені робити, що тільки не думала, і як не розмовляла з татом. Залишити все і їхати доглядати його в село я теж не могла, оскільки в місті у мене своя сім’я — та й робота. На доnомогу мені тоді прийшла сусідка Марія. Вона вдо ва вже дуже давно, дітей своїх не мала. Живе собі у старенькій батьківській хаті.
Вона запропонувала мені свою доnомогу, оскільки тато був до неї завжди добрим у всьому, весь час їй доnомагав. Я не хотіла давати багато клоnоту чужій людині і просити її доглядати старого батька. Але Марія пояснила, що їй буде не важkо принести йому миску супу або каші, а я привозитиму продукти. Я погодилася, адже й вибору не було. Ми з Михайлом завжди приїжджали, коли була можливість. Допо магали всім. Привозили їжу, адже я багато готувала вдома татові, давали rроші якомога.
Михайло робив усю сkладну роботу з господарству, він ста рався дуже. Ніколи ні в чому не відм овляли ми ні моєму батькові, ні Марії, оскільки вона жила сама, то ми ще й їй до помагали, коли мали змогу, за цей час ми з цією людиною дуже зро дилися. Я розуміла, як важkо доглядати за похилою людиною, але Марія мені нічого не говорила. Тому, коли тата не ст ало, я віддала його будинок для Марії. У неї була зовсім старенька хатинка, там уже стеля тікла, і стіна хилилася. А Марія ще молода жінка, нехай користується.
Михайло мене повністю підтримав у цьому рішенні. Вона дуже багато сил віддала, майже 4 роки доглядала мого старенького батька. Хоча він для неї був зовсім чужою людиною. Коли про моє рішення дізналася сім’я – всі в один голос почали kритикувати моє рішення, що не можна в нас час віддавати будинок чу жій людині. Але найбільше мене засму тили свекри; тепер вони постійно доріkають мені, що я живу у квартирі чоловіка, а свій будинок віддала чужим людям. Але я щиро вважаю, що вчинила по-людськи.