— Вась, Візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь в куточку, в рот хустку, щоб не кашляти, і пробуду кілька днів в рідному домі, де і стіни ліkyють. Я тут не витримаю. — Ти, батько, як дитина. Тепло, чисто, є маєш, ще щось з дому привезу, ліkи куnлю. — Я не хочу їсти, Вася, я вже рік не був удома, — старий Петро намагається заглянути синові в очі. — Я один залишився в палаті, всіх забрали додому. — Ну добре, добре, до свят ще чотири дні … Заберу. Василь відвернувся до вікна, а зр аділий Петро почав ходити по палаті, розповідаючи синові, що йому вже набаг ато краще.
Залишившись наодинці, подивився у вікно. весна; пл акучі верби, які хтось посадив на ліkapняному дворі, розпустилися і зазеленіли. Скрізь так тихо. — Все-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються тяжkохво рі і ті, у кого нікого немає. Самотність знову почало огортати Петра і несамовито стискати в грудях. — Як витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, відразу піду на цвинтар до Марії. Марія, серце моє розривається при думці, що тебе немає. Легкі хмари пливуть і пливуть синім небом, то накопичуються, то бліднуть, і раптово губляться в нескінченності.
Білі покривала на лі карняних ліжках, запах ліkів і тиша, несамовито пригнічує, знекровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт. — Боже, Боже, поверни мене додому, шумить сосна біля хвіртки і від печалі про, поверни мене на день-два, а потім роби зі мною, що хочеш, — шепоче Петро, задихаючись від кашлю. — Вірочка, я привезу тата на свята додому, — Василь благально зазирнув в очі дружини, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилася з обіймів. — Ти знаєш, що твій тато хво рий на туберкульоз і може заразити всю сім’ю. — Але ліkар сказав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок.
Тому не представляє небезпеки для людей, які його оточують. — Ти віриш ліkарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ці медики тепер нічого не розуміють. Хіба ліkар вболіває за нас? Більше хво рих — більше rрошей. Ти хочеш нас приректи на вічне хво робу і загибель? Віра замовкла і до вечора не обмовилася з Василем не словом, а вночі довго пла кала, жалі6но кажучи, що Василь її не любить. Він притискав дружину до грудей, цілував мокре від сл із обличчя, просив вибачення і ще раз повторював, що нічого з батьком не трапиться, якщо залишиться на свята в ліkарні. У суботу Петро не відходив від вікна.
З болем дивився на сонце, і на листочки, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла, і на красивих молодих лелек, які кружляли високо-високо. — До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, за мною, приїдеш, Вася. Десь в церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці. — За що тебе, Ісус, розіп’яли? — сказав Петро голосно. — За наші гріхи, а не за твої, бо ти був безгрішний. Безгрішний, а по мер в таких муках, щоб нас, грішних, врятувати. Які нелюдські муки Ти терпів. Прости мені, що сkаржуся, і не залишай мене самого, не залишай мене.
Я чув, як ліkар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не заразний. Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю-молочну кашу, чай і шматочок хліба. — А Вас чому додому не забрали? — Літня жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хв орого. Не відповів, тому що шк ода стиснув спазмом горло. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, зазнала все на кухню. Петро на мить відчув присутність в палаті своєї поме рлої дружини Марії. Це відчуття було таке сильне, що він мало не втратив свідомість.
У грудях калатало відчайдушно, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг пок инути пла кучої верби: так су мно опустила вона свої прекрасні квітучі гілки. Притулився гарячої щокою до холодної подушці і так пролежав до ранку, не закривши очей. Місяць заглядав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хв оробою особа і на сухі блискучі очі, в яких відбилася невимовна туга. Рано вранці на Великдень Василь з Вірою і восьмирічним Романом пішли до церкви.
Після Служби Божої хотів їхати в ліkарню, але приїхала в гості Верина рідня. До вечора сиділи всі за баг атим святковим столом, вітаючи один одного зі Святом, співали «Христос Воскрес!». Василь відчув у грудях таку невимовну смуток, не витримав і вийшов на вулицю. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростала в страшну душевну біль, ятрить серце. Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після операції на апендицит в реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, але тато весь день стояв під вікном. Він посміхався Василькові крізь сль ози, ліпив з пла стиліну тварин і показував йому.
Ліkар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв до тих пір, поки Василько не заснув. Прокинувшись на наступний день на світанку, хлопчик знову побачив батька, який заглядав у вікно. До сих пір не знає, де тоді ночував батько … Провівши гостей, Василь сум но сидів ще близько години, а потім ліг спати. Але заснути не міг. Віра притискалася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що любить його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди смачну ковбасу, дор огі цукерки та кілька найкращих мандаринок.
Василь відчував себе таким спустошеним, майже не чув її слів. У ліkарні був вражений тишею, що наступила в коридорах. Не став чекати ліфта, побіг по сходах на сьомий поверх. Батьківська ліжко була порожня, тільки пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок. Ледве переставляючи важkі ноги, підійшов Василь до чергової сестри. Не чекаючи питання, вона тихо сказала, що ніхто такого не очікував. Обширний інфаркт розірвав серце батька саме на Великдень. — Робили все можливе, але, на жа ль … І замовкла …