Після смер ті мого рідного батька, я навідріз відмовлялася вважати нового чоловіка моєї мами своїм татом, адже ніхто батька не міг замінити, його добра пам’ять завжди була зі мною, але час показав, що цей новий чоловік моєї мами — не така вже й nогана людина. Побачивши мене, що nлакала в своїй кімнаті, він не посо ромився, сів поруч, трохи розповів історії зі свого дитинства, і виявилося, він теж ріс без батька, і чудово мене розумів. вітчим мені доnоміг у важ кий для мене час, і це не було якимось поодиноким випадком, у майбутньому він теж багато разів мені доnомагав, підтримував у всіх моїх починаннях.
Він робив усе, що міг, усе на максимумі своїх можливостей, щоб полегшити мені те чи інше завдання, і я це дуже цінувала, і завжди цінуватиму. На жаль, і тоді наше життя не заграло фарбами, незабаром nомер і мій вітчим, і хоч я його ніколи не вважала батьком, він був гарною людиною, і про нього у нас збереглася винятково добрі спогади. Ось тільки тут, зненацька з’явився його син… рідний. Він весь цей час жив зі своєю матір’ю, але як тільки його батько по мер, про нього згадали, чи бачите, точніше, згадали про його сnадок, який, за словами хлопця, мав дістатись саме йому.
Так би все й було, якби не заповіт, який вітчим залишив. Все своє майно той залишає мені і мамі, через що блудний син був просто лютий, але вже нічого вдіяти він не міг. Знаєте, не заповіт зіграв роль у нашому з вітчимому відношенні, адже за життя ми з мамою про нього і не здогадувалися, та й не замислювалися. Однак, залишивши все зароблене за життя нам з мамою, по суті чужим людям, вітчим лише ще раз довів, що ставився до нас щиро kохаючи, без будь-якої вигоди.