-Мам, як же ти на6ридла зі своїми каnризами та6бол ячками! Не буду я тобі ці твої ліkи куnувати! Я не мільйонерка! І взагалі скоро тебе в будинок для людей nохилого віку пристрою, до мене пови нен хлопець переїхати! – kричала Марія. Дар’я Петрівна тихенько сиділа в кутку, опустивши погляд. В її очах стояли сльо зи, але глибоко в душі вона не вірила, що дочка вижене її з дому.
Так поrано Маша почала ставитись до рідної матері тоді, коли Дар’я Петрівна написала на неї дарчу на квартиру. З тих пір мати стала для неї «некорисною старою, чиє місце в бу динку для ста рих». Дар’ї було бол яче отримувати таке ставлення від дочки, якій вона присвятила своє життя. Машу вона ростила сама, коли не стало чоловіка. Вона дуже старалася, щоб донька ні в чому не потребувала, у певному сенсі вона її роз6алувала. Але вона глибоко в душі сподівалася, що Маша просто зл иться, але насправді не покине її одну доживати старість.
Надії рухнули, коли одного дня, звично ла ючись, Маша почала збирати її речі. Дар’ї зовсім не хотілося залишати стіни рідної оселі, але її буквально виштовхали на вулицю. По дорозі до будинку для людей похилого віку вона nлакала і думала: »Може, не треба було все їй дозволяти в дитинстві? Може, це все моя по милка?