Свою бабусю по батькові, Світлану Семенівну, я бачила від сили раз на рік. І практично нічого про неї не знала. Зате бабуся по матері була мені Бабусею (саме так, з великої літери)… У двадцять чотири роки, після закінчення медінституту, відбулося моє одруження. На весілля була запрошена вся рідня, Світлана Семенівна, в тому числі, хоча її я не бачила з моменту останнього шкільного дзвінка. Світлана Семенівна єдина прийшла без подарунка. Без, так без. Пе нсіонерка. Звідки у неї rроші на подарунок. — Замість подарунка ось-тисяча рублів, немає більше, — Сказала Світлана Семенівна. — Мамо, ти це всерйоз?! Це ж твоя онучка, — здавалося, що батько зовсім не розуміє вчинок своєї матері.
На цьому вони перервалися і вийшли на вулицю. Удвох вони про щось недовго поговорили, і бабуся поїхала на таксі. Не попрощавшись ні з ким із присутніх. Я не стала смикати батька питаннями, тому що відчула його зіnсований настрій. Зате наступного дня зважилася. — Татусь, чому бабуся поїхала, що ви з нею обговорювали? — Запитала я батька. — Тааак, дообговорювались … Донечка, я нікому, ніколи не говорив… Бачиш, моя мати не просто nенсіонерка, живе не тільки на nенсію. У неї п’ять квартир в місті. Сама живе в одній, а в чотири пустила мешканців. Вона мільйонер.
— Повідав мені батько. Тепер уявіть собі моє обличчя у відповідь на таку новину. Посмішка-рот до вух, здивовані очі — сови обзавидуются. — Мама могла зробити більш гідний подарунок. Про це я їй І сказав, — продовжив мій батько. — Не пере живай, пап. Ми з Мішею не пропадемо без її подарунка. Самі собі все заробимо. — Отямилася я. — Молодцем, дочко. Нам з твоєю мамою вона взагалі копійкою не допомогла… Ось таким чином я дізналася багато нового про свою бабусю, Світлану Семенівну.