Ніколи раніше у мене не було проблем із синами, поки вони не обзавелися дружинами. Першим одружився старший Дмитро. Як тільки я побачила його дружину Олю, одразу все зрозуміла. З нею легко не буде, не та людина. Вони перший рік жили у мене, хоча я одразу сказала синові, що не схвалюю цей варіант. — Мамо, у тебе трикімнатна квартира. Навіщо нам винаймати житло, якщо можна жити у тебе? — Ми з твоєю Олею не уживемося, побачиш сама. І так воно й сталося. Ми з Олею лаялися кілька разів на день. Вона намагалася встановити свої порядки, особливо у кухні. А мені тоді всього 50 років було, ще не стара, щоб терпіти таке. Прожили ми так рік, і я сказала, що їм час шукати своє житло.
Згодом Дмитро вирішив будувати будинок. Купили землю, почали будуватися. Але з’ясувалося, що будівництво — справа дорога, особливо коли народилася дитина, грошей не вистачало. Будівництво довелося заморозити. Другим одружився Сергій. Його дружина Настя була скромнішою. Вона сама сказала, що жити зі мною не буде, і вони переїхали на орендоване житло. Мене це цілком влаштовувало після невдалого досвіду з Олею. Роки йшли, діти росли, я іноді допомагала, але не надто старалася. Вважаю, що неправильно постійно жити заради дітей. Два роки тому я вийшла на пенсію.
Часто чула натяки від дітей, що їм тяжко, і підозрювала, що вони хочуть, щоб я продала квартиру. Але я не мала такого бажання. Я помічала, що невістки часто шушукаються. Оля, схоже, вплинула на Настю, і та змінила ставлення до мене. Востаннє вони приїхали привітати мене на 8 березня. І раптом Оля запитала: — А вам не самотньо у такій великій квартирі? — Зовсім ні, я люблю своє житло. — А чи не хотілося б пожити на природі? Все-таки вік уже… — Говори прямо, в чому річ? Тут у розмову втрутився мій старший син: — Мамо, нам дуже важко. У такі часи ми ніколи не зберемо на будівництво чи купівлю житла, а у нас діти. Поїхали б на заробітки, та зараз не вийде.
— І що ви пропонуєте? — Оля має дачу, всього за десять кілометрів від міста. Ти могла б жити там, на свіжому повітрі, займешся клумбами, садом. Ми приїжджатимемо щотижня, а квартиру продамо і поділимо гроші. — А якщо я захворію? Хто за мною доглядатиме? — Не хвилюйся, ми тебе не покинемо. — Ні, синку, вибач, але я не продам квартиру! Усі пішли в образі. Я відразу зрозуміла, що це справа рук моїх невісток. Сини самі б таке не придумали. І я чудово знаю, що буде далі: мене відправлять у село і залишать там одну, щоб я вмирала на самоті. За кілька днів Дмитро зателефонував: — Мамо, інші батьки їдуть до Італії, важко працюють, щоби допомогти своїм дітям. А ти егоїстка! Боляче таке чути від власного сина, погодьтеся. Як мені вчинити? Що робити?