Альоні дуже подобався хлопець у синій куртці. Він тихо сидів за столиком у кафе і мовчки дивився у вікно. І так щодня протягом місяця. Щоб він якось звернув на неї увагу, Альона принесла йому каву. -За рахунок закладу, – мило сказала офіціантка. -Дякую, — сказав Антон, навіть не подивившись на Альону. Дівчина любила сама з собою грати в таку гру-вибирала будь-яку людину з кафе і починала вгадувати як його звуть, де він навчається і на кого. Так за місяць роботи вона вгадала майже все і всі знайомилися з нею. Усі, крім Антона. Він зовсім не звертав на неї уваги, а ось Олена завжди стежила за ним, наче щось манило її до нього. Нарешті Антон підвівся і вийшов надвір. Альона, не довго думаючи, теж вийшла за ним слідом. Він перейшов дорогу і повернув ліворуч. Альона побігла за ним, тільки на вулиці не було нікого. Ні хлопця у синій куртці, ні арок чи під’їздів-він ніби розчинився.
Альона повернулася в кафе і почала розпитувати бармена про хлопця в синій куртці. -Не знаю я такого, не помічав. -Ну як не помічав, він ходить сюди вже місяць з того дня, як я почала у вас працювати. -Ні, все одно не бачив. Наступного дня, коли хлопець уже збирався виходити з кафе, Альона підбігла до нього та протягнула ключі: -Це не ви випадково упустили їх? -Ні, вони не мої. -Дивно, добре … а мене Альона звуть, а вас як? -Мене Антон … -Ви когось чекаєте? Просто приходьте часто, ось я й подумала. -Так, одну дівчину. Тільки не знаю її телефону та не можу з нею зв’язатися. -А Ви розкажете яка вона, я тут всіх відвідувачів знаю. -Але вона так і не дійшла до вашого кафе … на цьому перехресті була ав арія, вона потрапила в неї, але ми домовилися, що зустрінемось у кафе колись. Увечері Альона перегорнула інтернет, щоб знайти новину про ту ав арію. І знайшла, на фотографії була картинка Антона, але фотографії дівчини не було. Через ава рію її обличчя було важко впізнати.
Але ті рядки, які були написані під фото змусили Альону побіліти, все тіло кину ло в тpeмтіння – молоді люди 3a rинyли. Наступного дня Альона чекала на хлопця в синій кафе ще більше. Коли він прийшов, вона одразу підбігла до нього. -Але ж ви 3arинyли. -Виходить так,-спокійно відповів Антон. -Як це можливо, я вас 6ачу. -Не знаю … після ав apії я потрапив у peaнімацію, пару днів перебував у ոідвішеному стані між життям та смepтю. Дівчина, яка потрапила в авa piю зі мною, ոомерла, і останнє, що я встиг сказати — що завжди чекатиму її в кафе. Це було 19 років тому. -Як і мені, 19 років … а де вона зараз може бути? -Напевно перepoдилася, — знизавши плечима відповів Антон. -А Що тоді буде з вами? -Напевно, і я перepo джуся, якщо зустріну її. Наступного дня до кафе прийшов хлопець. Він одразу підійшов до Альони. Він був не схожий на Антона, єдина подібність – синя куртка. Вони подивилися один одному в очі та зрозуміли – обоє дочекалися та зустрілись у кафе.