Сьогоднішній день зробив великі зміни в моє життя. Ближче до вечора зателефонував чоловік і повідомив, що додому сьогодні не повернеться. Я занепокоїлася і запитала: – Що-небудь трапилося? На роботі? — Ні, не на роботі. Я й завтра не повернуся. Загалом я йду від тебе. У мене давно інша жінка, і я люблю її. Ти збери мої речі днями зберу. Я знала, що Костянтин має іншу жінку, але сподівався, що він сам вирішить, де йому бути. Ось вузол і розв’язався. Мені по-жіночому було при кро, але якщо здорово розсу дити, то я Костю не любила. Ми зустрілися, коли були дуже молоді, перше почуття, перший чоловік. Тоді це здавалося назавжди. Я заваrітніла і це було приводом для одруження. Згодом обидва зрозуміли, що ми один одному чужі люди і разом пов’язує нас донька. Я знала, що у Костянтина є інша жінка, але сподівалася, що він сам вирішить, де йому бути. Я подивилася на вулицю і побачила, що там справжня хуртовина. Про що я пошkодувала, так про те, що Костя не вигуляв собаку, міг би і потім піти.
Цуценя підвивало під дверима, йому терміново треба було бігти на вулицю за своєю природною потребою. Я сунула ноги в шкарпетках у просторі валянки, наки нула дублянку та каптур на голову і пішла гуляти надвір. Донька в цей час мирно спала у своєму ліжку. – Ух! Який пронизливий вітер, — кутаючись у пухову хустку, наки нуту поверх дублянки, подумала я. Цуценя помчало в центр двору, його практично не було видно. На лавці біля гойдалки хтось сидів чи мені так здалося. – Барс не тікай далеко! – Кри кнула я псу і пішла за ним. Собака терся біля літньої жінки, що сидить на лавці. — Що Ви тут робите, жінко? — кри кнула я. — Зам мерзнете. Жінка сиділа не рухаючись. Я підійшла ближче, обличчя її було блідим, і вона явно вже заме рзла. – Холодно. Дуже холодно. – Сказала вона, дивлячись на мене. — Ідіть додому, тут не можна залишатися. Околете зовсім. — Немає в мене вдома дитинко. Іти мені нема куди. Та й сил немає. Я не знала, що робити. Завірюха тільки посилювалася. Мій пес уже стояв біля дверей під’їзду і переступав з ноги на ногу.
— Може поліцію викликати? – Подумала я, – Боюся, що поки вона приїде, жінка замерзне на см ерть. — Ось що піднімайтеся, ходімо до мене! – Кр икнула я і взяла валізу, що стоїть біля ніг жінки. Та покірливо намагалася встати з лави. Мені довелося їй доnомогти. Вона була холодною та скутою. – Ходімо! Жінка сиділа не рухаючись. Я підійшла ближче, обличчя її було блідим, і вона явно вже замерзала. Ми зайшли в під’їзд, де на нас чекав розумний пес Барс і піднялися на другий поверх. Вдома я доnомогла жінці роздягнутися, посадила її на кухні та подала теплий пухнастий плед. Жінка загорнулася в нього. – Як вас звати? – Подивилася я в обличчя літній жінці, – Мене Ксенія. — А мене Любов Марківно. — Ось що, Любов Марківно, я зараз напою Вас чаєм. Я поставила чайник, дістала з хлібниці раніше спечені мною пиріжки, дістала мед та варення. Любов Марківна випила два великі кухлі чаю і тільки після цього хоч трохи зігрілася. За довгим чаюванням жінка розповіла історію свого життя. Вона рано овдовіла і виховувала свого сина. — Вдовство — це ва жке випробування дитинко, коли ти раптом лишаєшся зовсім одна.
Спочатку тобі ще хтось доnомагає, але потім про тебе просто забувають, і ти тягнеш свою ношу абсолютно сама. – гірко промовила Любов Марківна, – Я присвятила своє життя синові, адже він залишився моєю єдиною рідною людиною на світі. Все найкраще було для нього. Я багато в чому собі відмо вляла, а йому подала на блюдечку. Мабуть через таке моє безкорисливе kохання він і виріс егоїстом. – крізь сл ьози казала жінка. – У школі навчався тяп-ляп, ледве на трійки атестат витягли. До інституту надходив лише, щоб до армії не йти. Потім почав прикладатися до пляшки. – Любов Марк івна знову сьорбнула гарячого чаю і витерла сль ози, що постійно струмують, – І пішло-поїхало. Щодня п’яний, почав тягати додому друзів товаришів по чарці. Скільки я його не вмовляла, він не сприймав мої слова та вмовляння серйозно. Вважав, що я до нього чіпляюся, витрачу його. Адже він думав, що п’є не більше за інших і має право мати друзів. Жінка трохи перепочила, зігріваючи руки об гарячий кухоль. Подивилася на мене боязким поглядом і продовжила. — А вчора прийшов із дівчиною, яка обурилася моєю присутністю.
Мовляв, ти обіцяв, що ми самі будемо жити. Син мій ненаглядний тіткою мене обізвав і відправив жити на дачу, заявивши, що це тільки його квартира. Ла явся матом і поливав мене брудом. Схопив і почав виштовхувати із квартири. Синок мій ненаглядний тіткою мене обізвав і відправив жити на дачу, заявивши, що це тільки його квартира Жінка знову розлакалася і продовжила свою розповідь. — Син мій Антоша дав мені трохи часу зібрати валізку, — жінка кивнула у бік валізи, що стоїть у передпокої і знову перейшла до своєї оповіді, — і буквально випхнув мене з квартири. Я не можу зрозуміти за що він так ненавидить мене, чому стільки зл ості та агресії проти мене. Любов Марківна продовжувала лакати. Я постелила їй ліжко у вітальні на дивані і поклала спати. Жінка, зігрівшись, шви дко заснула. Я накрила її згори пледом і пішла на кухню. Там прибрала зі столу і налила собі кухоль гарячого чаю. Я так і не заснула, не змогла. Мені дуже хотілося доп омогти страждальниці, але я поки що не знала, як. Під ранок мене осяяла ідея, завдяки якій я заспокоїлася і пішла до дочки в спальню. Лігла на ліжко і заснула. Вранці Любов Марківна почувала себе бадьорком, поснідавши разом зі мною почала збиратися.
— А ви це куди? – Запитала я здивувавшись. — Піду, час і честь знати. Погода вгамувалась, можливо і я собі притулок знайду. Піду до соціальної служби може там, що запропонують. Мені б лише до весни простягнути. У мене є дача. Будинок там добрий, ще батько мій будував, досі стоїть. Жа ль тільки опалення немає. Печка є, але дров на довго не вистачить, та й трубу нема кому почистити. А навесні я там заживу. — Правильно Ви все вирішили, ось тільки в яку службу Вам звертатися не треба. Я пропоную Вам залишитись у мене. Жити разом зі мною та дочкою моєю Сонею. Я хотіла б піти працювати, але Соню в дитячий садок віддавати не хочу. Ось Ви мені й доп оможете, сидітимете з Сонею, а я на роботу влаштуюся, зарплату отримуватиму. Проживемо. Жінка гірко розл акалася. Я її заспокоювала, як могла. – Добре, Ксюша, я згодна. До весни побуду у Вас, допо можу чим зможу, а навесні поїдемо з твоєю донькою на дачу. Там добре, місця краси небаченої. У мене великий фруктовий сад, город є. Нам там буде добре. А ти у вихідні відвідуватимеш нас. – Чудово все! От тільки до весни ще дожити треба! – Радо сказала я і пішла в спальню до Соні, яка явно прокинулася. Жінка гірко розл акалася. Я її заспокоювала, як могла. Тітка Люба та Соня потоваришували і розуміли один одного з півслова.
Я тільки раділа нашому спілкуванню та нашому спільному життю. Я ні на мить не пошkодувала, що залишила Любов Марківну жити разом зі мною та Сонею. Весною поїхали на дачу до тітки Любе. Вона справді була чудовою. У центрі стояв великий добротний будинок з верандою, а віддалік з одного боку флігель, а з іншого сарай. Сад явно був доглянутим та любимо господинею. За селом з одного боку був лісок, а через просіку було гарне кругле озеро. Місце було чудове і я якнайчастіше намагалася приїжджати в цей райський куточок. Соня не відходила від тітки Люби і все намагалася робити, як вона. Дівчинка явно потребувала бабусі. Колись чужа та незнайома нам жінка стала рідною для нас людиною. Почуття наші були взаємними, я в цьому не сумнівалася. Ближче до літа з’явився сусід Дмитро. Якось він зайшов до нас з невеликим кошиком полуниці і простяг його Соні.
Ближче до літа у нас з’явився сусід Дмитро Добрий вечір усім! – Сказав він, – Я дивлюся Любов Марківна у Вас гості. – Ні Дімочка, це не гості, це моя нова сім’я. Моя дочка Ксенія та онука Сонечка. Соня взяла козуб і віднесла його на веранду. — Ти давай не стій, підемо самовар розігріємо, мені якраз лучинки потрібні, ти мені їх і настрогаєш. — із задоволенням Любов Марківна. – А ви дівчинки стіл накривайте! – По-господарськи розпорядилася жінка. Поки суть та річ, Дмитро розповів Любові Марківні навіщо прийшов. — Тут у нас у селищі вирішили газ проводити, от я до Вас і завітав, адже Ви теж хотіли. — Хотіла, звичайно, Дімочка, та ось такої великої суми в мене немає, якби пізніше я зібрала помаленьку. — Ось що, — запропонував Дмитро, — давайте проведемо газ, а там подивимося. Не такі вже й великі гро ші. Я оплачу. — Ось дякую, Дімо, я тобі потихеньку з nенсії
віддам. — Нічого не треба віддавати, вважайте, що це мій подарунок Вашій чудовій родині. Після вечері я поклала доньку спати, а сама приєдналася до тітки Любі та Дмитра. Вони на веранді пили чай і вели щиру бесіду. — Ксенія, а чи не піти нам на захід сонця подивитися, вони у нас тут дивовижні. — Чому б не піти. – Погодилася я. — Обов’язково сходіть, а я піду спати. Вгамувалась за день, роки вже не ті. Ми довго гуляли з Дмитром берегом озера. Дмитро мені розповів, що він рано овдовів і так і не зміг насолодитися сімейним щастям. Я також розповіла про свою долю, про зустріч з Любов’ю Марківною. Про наше спільне життя. Ми довго гуляли з Дмитром берегом озера Дмитро мені сподобався відразу, і я зрозуміла, що мені хотілося б бути поряд з ним. Він був спокійним і розважливим, надійним та добрим. — От би припасти до нього і ніколи не розлу чатися
подумала я, дивлячись на нього. Наступного ранку день розпочався зі ска ндалу. Приїхав син Любові Марківни і почав вимагати дарчу на будинок, звинувачуючи мене в шахрайстві. Любов Марківна заступилася за мене і виrнала сина з двору. Той не переставав звинувачувати мене у всіх гріхах. Чоловік був явно напідпитку і норовив полізти в бійку, щоб дійсно виштовхати мене за поріг. Тут втрутився Дмитро, він зайшов у двір і суворо запитав: — Що тут діється? Антон не знав утримаю. Буром попер і на Дмитра. Ска ндали, ла явся, здавалося, що вгамувати його неможливо. Тут Дмитро підійшов до Антона, взяв його за комір і сказав: — Ходімо поговоримо, як чоловік із чоловіком. Антон почав скиглити у відповідь, явно злякавшись Дмитра. Ми з тіткою Кожен притиснулися один до одного і чекали чим все обернеться. Дмитро повернувся і повідомив, що все гаразд. Антону він сказав, що будинок цей він купив у Любові
Марківни, а мене представив своєю дружиною. — То він тепер, Дімочко, з мене гро шей вимагатиме. — Не буде, він думає, що Ви витратили гр оші на благодійність. Більше він до нас не сунеться. Не хвилюйтесь. – Ксюша, – звернулася до мене тітка Люба, – Завтра ж їдемо до нотаріуса, я хочу оформити цей будинок на тебе. Щоб ти таким чином була захищена від будь-яких намірів мого сина. — А чому Ви, Дмитре, сказали, що я ваша дружина? – червоніючи, спитала я у чоловіка. – А чому Ви, Дмитре, сказали, що я Ваша дружина? – червоніючи, спитала я у чоловіка. — Бо мені цього дуже хочеться. – відповів він і посміхнувся своєю променистою усмішкою. — А я тебе донечка благословляю, Дмитре, саме той чоловік, що тобі потрібний! Тепер я маю все,— подумала я,— Мама, про яку я могла тільки мріяти. Дочка, kохана мною. Чоловік, якому я не байдужа. І великий просторий будинок!