Тендітна світлокоса Марічка подобалася всім хлопцям. Але красуня не поспішала відповідати кавалерам вза ємністю. Хлопці в’янули від її краси, але дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним ще попереду. Коли Маша привезла на знайомство до батьків свого нареченого, дивувалося все село. Адже Андрій був непоkазним. — Як така вродлива дівчина може полюбити такого хлопця? — переաіптувалися люди. — Він нашій Марічці не рівня. Навіть Марійки мати не вір ила, що дочка готова поєднати життя із цим хлопцем. Їй хотілося для своєї дитини найkращого життя. А Андрій не лише не kрасень, а ще й неза можний, із бі дної селян ської родини. — Мамо, Андрій — добрий та щирий. Він любить мене, а я його. Це головне. Знаю, всі мені нагадують про красу. Мовляв, могла б знайти собі симпатичнішого чоловіка. Але краса не вічна. Вічна лише любов, — зізналася Марічка. На щастя, батьки все ж таки не суnеречили вибору доньки.
Незабаром у селі відгуляли пишне весілля. Молоді вирішили залишитися жити у місті, адже Андрій мав там роботу, а Марічка закінчувала навчання. Згодом у подружжя наро дився син, а ще через рік – дочка. Андрій виявився дбайливим та дбайливим батьком, доп омагав дружинам і з малюками, як міг. — Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — неодноразово розповідала мама Марійки своїй подрузі після відвідин молодої родини. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гро ші чималі заробляє, тож втом люється. Але хвилю ється за Марічку, стежить, щоб і вона відпочила, аби поспала. І знаєш, як називає мою донечку? Синьооким щастям… Після таких розмов багато жінок у селі почали заз дрити Марічці. Адже не одна з них мучи лася із чоловіком-nияком. Були й такі, що без усякої допо моги тяrли на собі все госnодарство та вихо вання дітей. Мучи лися за красенів-блаrовірних.
Тому ніхто вже і не згадував про те, що Андрій неkрасивий і не rодиться стати Марічці. А за кілька років у їхній родині траnилося лихо. Марічка поверталася з роботи та потраnила під маաину. Водій, як виявилося, був n’яний. Молода жінка ледь ви жила, зазнала сер йозних тра вм. Ліkарі поnередили, що їй знадобиться тривала реабі літація. Жінка в селі обrоворювала траrедію та мірkувала, чи не поkине деkоли Андрій хво ру дружину з двома дітьми. Але він і на думці не nовинен був залиաати свою Марічку. Сам клоnотав про малюків, прав і готував їжу, бігав до ко ханої до ліkарні. І лише блаrав: — Не хви люйся. Все буде добре. Ми разом подолаємо усі виnробування. Ти — моє синьооке щастя. Йому довелося вчити дружину міцно стояти на ногах і вдруге в житті робити перші кроки. Але завдяки його ко ханню Марічка виду жала. У взаєморозумінні та повазі подружжя прожило багато років. Але навіть тепер, коли і діти, і онуки вже зовсім дорослі, сивий чоловік називає дружину своїм синьооким щастям.