Коли мені виповнилося 30 років, моя молода сім’я розпалася: колишній чоловік не витримав сімейного життя і пішов. Наші стосунки завжди були міцними, наповненими розумінням, повагою та любов’ю. Однак труднощі виникли, коли ми вирішили завести дитину, незважаючи на попередження лікарів про можливі ускладнення. Вагітність справді була важкою, що призвело до моєї фізичної та емоційної напруги, яка й затуманила моє сприйняття зростаючих сумнівів чоловіка.
У результаті він пішов за кілька днів після народження нашої дитини. Пригнічена власним здоров’ям та вимогами новонародженого, я майже не помічала його відсутності серед усієї цієї метушні. Через кілька місяців після розлучення моя свекруха, можливо, відчуваючи свою провину чи співпереживаючи мені, стала надавати підтримку, що ознаменувало період відновлення та адаптації до самотнього батьківства.
Коли настала фінансова реальність, я зіткнулася з уже колишнім чоловіком з приводу його зневаги щодо аліментів – що в результаті призвело лише до мізерних та відкладених внесків, викликавши в мені суміш гумору, смутку та гніву.
Моя рішучість добитися всього необхідного для нашої дитини привела мене до суду, де я зіткнулася з ворожими заявами нової партнерки мого колишнього чоловіка, яка шалено вичитувала мене і висувала безглузді претензії. Вся ця конфронтація, свідком якої стала аудиторія судового залу, лише загартувала мою рішучість боротися за права моєї дитини, незважаючи на очікуване юридичне зіткнення.