Про власну дачу я мріяла давно. І кілька місяців тому підвернулася можливість купити ділянку з невеликим будиночком за дуже привабливою ціною. На жаль, власних коштів мені не вистачало, тому трохи — приблизно десяту частину вартості — мені додали батьки. Будинок був порожній, тому ключ я залишала в поштовій скриньці — брати там було нічого. Пічне опалення, зручності у дворі, колодязь в 5 хвилинах ходьби, город, в якому років 5 нічого не садили. Плани були грандіозні. Хотілося і баню, і мангал. Лазню вирішила брати з модних нині СИП-панелей — і виглядає симпатично, і по кишені не дуже лупить. Чоловік не схвалював моїх витівок з дачею, скриплячи зубами погодився виділити грошей на баню, на перший внесок. Баню я вибрала, кредит мені схвалили. За зведенням я вирішила поспостерігати особисто. Взявши чоловіка в оберемок, я майже силоміць запхнула його в машину, і ми рушили в дорогу. Варто було нам від’їхати від будинку, як йому подзвонили і попросили з’явитися на роботу. Поїхала я одна. У будиночку хтось жив: на ділянці були натягнуті мотузки і на них сушився дитячий одяг.
Один з костюмчиків я дізналася — сама особисто купувала Ніке, доньці сестри. Я підійшла до дверей — зачинено. Постукала — сестра відкрила двері. — А ти що без попередження? — невдоволено запитала вона. — А нічого, що я до себе на дачу приїхала? Може, мені у тебе ще й дозвіл сісти за кермо моєї машини питати? Не втрималася я. З сестрою у нас відносини досить прохолодні. Вона — бідна, нещасна, ніхто її не любить, ніхто допомагати не хоче — з її ж слів, до речі. І коли я, така бе зсо вісна, відмовилася платити за садок її дочки, то вона перестала зі мною розмовляти. Але поки у неї був чоловік, все було добре. А тільки чоловік за двері, вона по мужикам. Ось і добігалася до роз лучення. А тепер всі їй повинні: адже у неї ж дитина. — З чого це до себе? Тобі її батьки купили, значить, я маю повне право тут перебувати! І взагалі, ти мені половину вартості повинна — на себе дачку оформила, я потім її в спадок не отримаю. Значить, з тебе половина зараз! А поки ти мені гроші не віддаси, я тут буду жити — заявила мені нахабна сестра. — Ти нормальна? Адресу мама сказала?
І що, ти дійсно тут жити зібралася? Без води, світла і газу? Тобі дочку не шkода? Що вона буде цілими днями робити? — Ти все проведеш — знизала вона плечима і пішла в будинок. — Я з мамою пос ва рилася. Йти мені все одно нікуди. Я пройшла слідом: посеред хати на підлозі лежав надувний матрац, поруч валялися іграшки. А моя племінниця зосереджено знімала павутину зі стін. — З тебе ще за прибирання належить. Давай, відслюнявуй! — вона простягнула до мене руку долонею вгору. — Іди звідси, дитині тут не місце. — винесла я свій вердикт. А то з неї станеться — в лазні оселитися: там світло буде, і вона взагалі ніколи не забереться з моєї дачі. — Не піду. І що ти зробиш? Силою виставиш? — знущалася сестра. — Ні. До органів опіки з’їжджу. Зараз пару фотографій зроблю і їм покажу. Впевнена, сюди вони примчаться на надзвуковий швидкості, — знизала плечима я. Що-що, а позбавлятися від дочки, вірніше, аліментів, вона б не стала. Вилаявши мене добірними словами, сестра скомандувала: — Добре, вмовила. У місто нас вези. Дрібна, збирайся! Я здала сестру мамі з рук на руки. Вона всю дорогу вимагала з мене гроші за половину дачі. Дуже шкодую, що не висадила її де-небудь посеред поля.